В селі проживало чимало євреїв, і коли про це довідалися німці, то розпочалося жорстоке переслідування єврейських сімей. Над усіма виявленими єврейськими сім’ями було вчинено жорстоку розправу. Їх було закуто в кайдани і відвезено на околицю села - Гулівщину, де їх німецькі солдати розстрілювали. Очевидці розповідали, що на тому місці ще добу тремтіла земля.

Багато людей не могли підкоритися такому режиму. Жителями села влаштовувалися неодноразові нічні напади на будинки перебування німців. Був випадок, коли на аеродромі, який розташовувався неподалік від Ленківець, селяни вивели з ладу літаки. В свою чергу фашисти також не залишалися "в боргу” перед ленківчанами, всіх, хто виявляв найменшу непокору, - страчували.

Таке становище спонукало ленківчан до опору. Так було створено партизанську групу, яка мала тісний зв’язок із загоном Одухи А.З. В групу партизан входили ленківчани: Петрук Уль’ян і Бебик Семен, Кравчук Іван. Петрук Уль’ян – працював до війни на шосейній дорозі. Його начальник був ватажком партизанської групи, що діяла на території Грицівського перехрестку. Партизани переховувалися в Андронівських лісах, а вночі навідувалися в Ленківці з метою отримання інформації про плани фашистів. Кравчук Іван який працював раніше головою колгоспу, допомагав їм. Розповідає Максимчук Ніна Петрівна: "Наша хата була крайня біля поля. І ми, малі сироти, там проживали вдвох із братом. То вночі досить часто до нас ступав дядько Іван і приводив партизанів. Вони трохи відпочили, а тоді вирушали по своїх справах. Із партизанами інколи навідувався і дядько Уль’ян. Ми ще малі були, а тому не розуміли, на яку небезпеку наражались. Дядько Іван казав, щоб ми не боялися та мовчали і, навіть, сусідам про це не розповідали.”

Двоє синів ватажка партизанської групи переховувала сім’я Петрука Уль’яна. Але знайшлися такі люди в селі, що донесли на сімю Петруків. І тоді творилося страшне. Німці забрали Петрук Марію і босу по снігу повели на ростріл в Гриців, а хату спалили. Це було 20 липня 1943 року.

Залишилося четверо маленьких діточок на дорозі, яких також переслідували німці. Важко вони настраждалися, і в загатах ночували, і по других селах, і там, де захопить ніч. А Петрук Ульян залишився живим і ще прожив після війни 11 років. Його дочка Сидорчук Степа ще й нині проживає у селі.

Бебик Семен працював на той час на залізниці у селі Чотирбоки. І коли німці його схопили, дуже над ним познущалися. Привезли його в село побитого, закривавленого, щоб партизан показав свою сім’ю, та він сказав, що не тутешній. І ледь не видали його сім’ю, а саме троє малолітніх дівчаток: Віру, Галину та Марію. А що вже вони переживали в ті хвилини.

11 лютого 1944 року радянські війська звільнили від загарбників м.Шепетівку. Проте подальший наступ на деякий час був призупинений на руслі Шепетівка – Серединці – Гриців до приходу підкріплення. Жителів сіл району, котрі знаходилися південніше цієї лінії, гітлерівці поспішно поїздами-товарняками із станції Чотирбоки вивозили в Німеччину. Брали і старих і молодих.

Зі спогадів Миколи Кравця: "Щоб уникнути примусової евакуації, мій батько, Трохим Пантелеймонович Кравець, 1893 року народження, 25 лютого 1944 року забрав з собою двох дочок – Марину і Галину, яким тоді було відповідно 18 та 16 років, і утік вночі з ними з переповненого німцями села у коськівсько-грицівські ліси. Там вони і багато жителів навколишніх сіл переховувалися до приходу наших військ.

Мене ж, п’ятирічного, разом з матір’ю, бабусею та іншими ленківчанами німці по весняному бездоріжжю під конвоєм повели на станцію Чотирбоки. Там людей позаганяли у товарняки, повезли у напрямку Хмельницького.

У цей час, 4 березня 1944 року, радянські війська розпочали наступ і змусили фашистів поспіхом відступати. Наша авіація розбомбила станцію Антоніни. Тому вагони, в яких нас везли, далі вже не пішли, а ми всі незабаром зустрічали наших воїнів-визволителів.

Десь 8-10 березня ленківчани вирушили додому. Йшли довго, остерігались замінованих ділянок.

4-5 березня – село Ленківці вже було звільнене від фашистів передовими загонами радянської армії. Так сталося, що певний час в ньому не було нікого, - німці втекли, а наші ще не увійшли. Вважати, що фашистська небезпека вже минула, батько наступного дня разом з дочками, а також 11-річним племінником Ростиком Грищуком ішов з лісу через поля, мимо Грицівського перехрестя додому, до Ленківець. У цій групі йшли до села ще декілька односельчанців. Тоді сталося непоправне. З боку Шепетівки на шосейній дорозі з’явився загін відступаючих есесівців, які помітили групу людей, що кинулися навтіки через шосе до села. Німці погналися за ними з криками: "Партизани!”. Декому з молодших вдалось добігти в село і втекти, хоч по них стріляли. А батька, Ростика, Марину та Галину фашисти наздогнали біля села. Знущаючись, їх повели на Грицівське перехрестя і тут розстріляли з автоматів.”